Карпатська Україна як держава найкоротшої історії у сяйві примирливо-наукового погляду

Карпатська Україна як держава найкоротшої історії у сяйві примирливо-наукового погляду

Сама історія цього «Косова передвоєнної пори» є показовою у центральноєвропейському регіоні, що протягом ХХ століття зазнав різних державотворчих трансформацій. 15 березня 1939 року у закарпатському місті Хуст була проголошена Карпатська Україна, яка доти існувала у складі Чехословаччини на правах автономії. Невелика за площею й населенням держава, що виникла, мовби фенікс із попелу, не значилася у планах високої геополітики незадовго до чергового перекроювання карти Європи. І хоч Карпатська Україна як автономія проіснувала лише кілька місяців, а як держава – всього кілька днів, вона залишила свій слід не лише в українській, але і в європейській історії. Зазнавши поразки, Карпатська Україна не відішла у небуття, а стала державотворчою складовою нинішньої України, продовжує цікавити сусідні держави, залишатися актуальної темою для дослідників.

Вже сама постановка питання «Карпатська Україна: тривалі суперечки про державу найкоротшої історії» зобов’язувала науковців з Угорщини, України, Австрії, Польщі та Румунії бути більш відповідальними в своїх оцінках. Надто, коли тема, на яку у радянський період було накладено табу, і надалі є «чутливою», «конфліктною», «суперечливою».

За словами заступника директора Наукового Інституту історії Центру досліджень гуманітарних наук Академії Наук Угорщини Оттіло Повка, «події, пов’язані з Карпатською Україною, виходять далеко за рамки регіональної історії. Розходження у їх трактуванні в національних історіографіях, що нерідко зумовлювалося політичною заангажованістю, стояли на перепоні об’єктивного висвітлення болісних подій березня 1939 року в Закарпатті, їх досліджень у європейському та міжнародному історичному контексті. На конференції ж з’явилася можливість співставити точки зору на ті чи інші історичні події і з’ясувати, які із конфліктних та конфронтаційних позицій дослідників є найбільш вразливими». Як зазначив угорський вчений Іштван Янек, зустрічаються оцінки, дослідження, які «нерідко ігнорують документальні архівні джерела, піддавалися впливу тої чи іншої націоналістичної політики, унеможливлюючи формування об’єктивної історичної позиції». На нещодавню двополюсність в українській історіографії щодо висвітлення періоду 1938-1939 років та європейської передвоєнної кризи, породженням якої стала Карпатська Україна, вказав український вчений Роман Офіцинський. На його думку, одні з дослідників є послідовниками патріотичного характеру історіографії, що сповідують «націоналізовану», «неоромантизовану» українську історію, інші – модерністи, які розглядають вітчизняну історію в мультиетнічному і транснаціональному полі. Водночас триває «розвінчання міфів».

Показово, що ініціаторами обговорення стали вчені Угорщини – держави, для якої Закарпаття у складі нинішньої України вважається краєм, втраченим внаслідок насильницького перекроювання карти Європи. Саме вони на конференції першими порушили широке коло дискусійних питань, пов’язаних із угорським ревізіонізмом і військовими діями Угорщини, діяльності угорських і німецьких секретних служб безпеки на Закарпатті у березні 1939 року, угорської політичної риторики. При цьому, співробітниця Інституту досліджень меншин Наукового центру суспільних досліджень Угорської академії наук Чілла Фединець відмітила розбіжності у понятійному апараті угорської історіографії. А саме: занадту чутливість до понять, які застосовуються у сусідніх країнах щодо характеристики окремих, спільно пережитих історичних подій, і меншу вимогливість угорців щодо потреби уніфікації власної термінології. У відношенні до населення Закарпаття це стосується, зокрема розбіжностей у вживанні назв «русин», «рутен», «угрорус» або тексту т. зв. ревізіоністських законів, де йдеться про «відірвані території», які «згідно з віденським арбітражем, тобто мирним шляхом», було «заново приєднано» до «об’єднаних з країною земель».

Така увага до термінології – не дрібниця у тлумаченні історії. Бо якщо, наприклад, в українській історіографії нерідко для означення одного й того ж періоду паралельно вживається назва «Карпатська Україна» і «Закарпаття» (що не одне й теж), то у чеській – «Підкарпатска Русь», «Підкарпаття» або «Угорська Русь» (Podkarpatskа Rus, Podkarpatsko або Uherskа Rus), в угорській – «Підкарпаття» («Karpatalya») або «Русинія» («Ruszinszko»), «Русинська земля» («Rutenfold»). Що вже казати про те, яку суть представники тої чи іншої держави вкладають у поняття «Карпатська Україна» – законна чи незаконно народжена, випадкова держава, чи, як назвав диктатор Сталін – «кузька, т.зв. Карпатська Україна, до якої мріють приєднати слона, тобто Радянську Україну».

До речі, як вважають історики, німецьке керівництво сприйняло таку оцінку Сталіна як відмову Радянського Союзу від претензій на цю частину української землі і це послужило поштовхом до німецько-радянського зближення, що завершилося укладанням пакту Молотова-Ріббентропа. Більше того, багато хто з істориків вважає, що Друга світова війна почалася не з Польщі, а з території Карпатської України — незалежної української держави, яка проіснувала усього чотири дні — рівно стільки, скільки карпатські січовики змогли чинити опір чисельно переважаючим військовим частинам Угорщини.

Важливо, що на такого роду конференціях обговорювана тема набуває своєрідної поліфонічності, і на одну й ту ж подію чи суспільний процес є змога одночасно глянути ширше, з різних наукових позицій. Так, учасники конференції з п’яти країн були єдині в тому, що історія Карпатської України – не локальна історія, в ній, як у фокусі, віддзеркалюється криза, що охопила всю передвоєнну Центральну Європу. За твердженням польських вчених Даріуша Домбровського та Пйотра Ціхораскі, у період між двома війнами відносини Польщі до Закарпаття визначали три фактори: дружні відносини з Угорщиною, ворожість до Чехословаччини та прагнення приборкати поширюваний з власної території український національний рух. Варшава виходила з того, що «створення Карпатської України було б великою загрозою для Польщі, що можна б уникнути окупацією цього регіону Угорщиною». Водночас український історик Олександр Богів відзначив, що питанням Карпатської України Німеччина одночасно змогла робити тиск як на Угорщину, так і на Польщу, СРСР та Румунію. Натомість Румунія, за твердженням румунського вченого Корнела Града, здійснювала конкретні дипломатичні заходи задля збереження румунсько-чехословацького кордону та щоб завадити Угорщині окупувати Закарпатську Україну. Коли ж Угорщина здійснила військове втручання, «Румунія відкрила свої кордони потокові біженців з Карпатської України». Натомість, угорський вчений Мікловш Зейдлер критично охарактеризував обставини і мотиви «збереження», «повернення Підкарпаття (Закарпаття – авт.) до Угорщини», що було прагненням усіх угорських урядів у міжвоєнний період. При цьому угорський історик розкрив міжнародні наслідки «повернення Підкарпаття», частину території якого становила тоді Карпатська Україна: «Угорська зовнішня політика, однак, визнала, що повернення Підкарпаття дозволило б не лише створити спільний кордон із солідаризуючою із угорцями Польщею, але й розірвати залізний обруч Малої Антанти, що сковував Угорщину. Ревізія кордонів, таким чином, стала програмою зовнішньої політики».

В історії Карпатської України і надалі «болючою» є сторінка її оборони і загибелі, що і понині знаходить своєрідний конфліктний відгомін. На Верецькому перевалi на межi Закарпатської та Львiвської областей було облито червоною фарбою монумент, присвячений 1100-літтю з часу переходу угорцями Карпат, і зроблено написи "Слава Українi — 1939 р.", "Тут була Карпатська Україна". Організатори наруги вважають, що пам’ятнику не місце на території, де знищено січовиків – оборонців Карпатської України. Розходження у підходах щодо оцінки оборонців Карпатської України виявилися і в ході конференції. Посилаючись на брак документів, угорські дослідники не можуть назвати число вбитих січовиків. За словами наукового працівника Архіву м. Тотобаня Чобо В. Стенге, «точних відомостей через пропажу військових документів немає, але що це відбулося – факт». За підрахунками ж українських дослідників, українці втратили близько 230 вбитих і 400 поранених. З цього приводу український вчений Олександр Пагіря, розповідаючи про шлях Карпатської Січі від парамілітарної організації до збройної армії, зазначив: «у той час, як в українській історіографії організація «Карпатська Січ» знаходиться у центрі широкої наукової громадськості, з угорського боку існують окремі спрощені підходи, згідно з якими членів організації називають «бандитами», «терористами». Двоякий, різний дискурс, що не стикується один з одним, і надалі лише зміцнює взаємну недовіру».

Між тим, така нестиковка у наукових підходах виявилася єдиною на конференції, яка, за визначенням одного з її учасників, «формує довір’я і лікує душевні рани». Форум проведений у рамках програми «Мережі європейської пам’яті та солідарності», завданням якої є підтримувати процеси порозуміння історії ХХ століття шляхом всебічного обміну і обговорення історичних фактів і висвітлення окремих точок зору. «Історіографія не повинна бути слугою політикуму, що у багатьох випадках забуваємо, але якщо забуваємо, то вже ніколи не будемо істориками. Позиції науковців ніколи не застивають, адже завжди з’являються на світ нові факти, нові джерела. Питання Закарпаття важливе не лише для України і Угорщини, але зачіпає і всю історію Центральної Європи», зазначив на конференції румунський вчений Корнел Град, з думкою якого не можна не погодитися.


Источник: “http://zakarpattya.net.ua/News/103803-Karpatska-Ukraina-iak-derzhava-naikorotshoi-istorii-u-siaivi-prymyrlyvo-naukovoho-pohliadu”

ТОП новости

Вход

Меню пользователя